04653 26122

Информация о себе. Родился в с.Ленинском Кролевецкого района Сумской области 10 октября 1947 года.

В 1955 году пошел в 1-й класс Ленинской средней общеобразовательной школы, которую окончил в 1966 году. С 1966 года по 1970 год учился в Харьковском государственном пединституте. В 1970 году начал свою работу в Прачевской средней школе в качестве учителя физики. В 1975 году, по предложению районо, находился на экспериментальных курсах директоров школ при Министерстве образования Украины.

В 1976 році внаслідок ситуації, що склалася в Прачівській середній школі, я вимушений був прийняти пропозицію райвно – піти директором Носелівської восьмирічки (велику роль у виборі саме цієї школи відіграв інспектор районного відділу освіти Лугін І.Д. – саме в ній знаходились його друзі-вчителі: Примак Г.Г, Омельченко Є.М., Будник В.М.).

З 16 серпня я вже їздив на роботу в школу з Прачів (бо з квартири бувшого директора школи Марченка М.К. ніяк не хотіла вибиратись його жінка Марія Мусіївна. Вона бажала убрати городи і для зручності їй потрібна була квартира). Переїзд же всієї сім’ї відбувся лише у вересні місяці, у вітряну і дощову погоду (що мало неприємні наслідки для меншої дочки – Наташі).

Школа справила на мене не дуже приємне враження: складалася з п’яти старих будівель, поросла чагарниками, жовтою акацією і старими осокорами. Корпус №3 (зроблений у свій час з куркульських хат) мав явно виражену деформацію північної стіни, штукатурка в корпусі №1 місцями повипадала, її не поновлювали, а тільки замазували. І стеля мала досить жалюгідний вигляд. Стенди були дуже застарілої форми (з тонких дерев’яних рейок), яка вийшла з моди ще 6-8 років тому.

Біологічний кабінет знаходився саме в цьому корпусі, в найтемнішому і найзапущенішому приміщенні (бо завкабінетом Будник В.М. була не в фаворі в директорової жінки). В ньому (як і в фізичному) стояло тільки кілька шаф допетровських часів. Приладів і реактивів майже не було. На інших кабінетах – одні таблички та старої конструкції парти.

Вхідних воріт в школі не було зовсім, перед корпусом №2 – два нерівних спортивних майданчики: волейбольний і баскетбольний (з одним перехнябленим щитом). Жодного квітника (і це після Прачів, де квіти були особливим культом поклоніння і самого директора школи Філімоненка Б.С. і вчителя біології Кириченко Л.І.), через подвір’я школи ходили місцеві жителі в трьох напрямках.

Була ще напівзруйнована теплиця в густому чагарнику вироджених слив та смородини. Саме подвір’я школи знаходилося нижче дороги і тому восени та навесні воно перетворювалося в невелике болото, яке тягнулося за взуттям в класи.

Що було гарне в школі – то це краєзнавчий музей. В ньому можна побачити різні оригінальні експонати: кам’яну сокиру, справжню шаблю, морські корали, грифельну дошку і т.п. Був також шкільний методичний кабінет. Але, по-суті, це було сховище різних домашніх розробок відкритих уроків та виховних годин (вдалих і не дуже).

Меблі, наочність, технічні засоби були відсутні начисто (як і уявлення в учителів про кабінетну систему). І, головне, дисципліна учительського та учнівського колективів бажала бути кращою.

В перші дні мене вражало відношення також дорослих до вчинків своїх дітей. Якось, їдучі з Прачів в школу, я побачив невеличких хлопчиків, що стріляли з „наминачки”. Зупинившись біля них, я забрав цю стрілячку і почав їх „вичитувать”. Але одразу ж з двору вийшла жінка і почала кричати: „Чого ти причепився до дітей? Хай діти пограються!” Багато пристарілих, почувши про приїзд нового директора, йшли з різними проханнями і скаргами (такими, наприклад, як дозволити їх дочці носити в школу золоті сережки, вжити заходів до учнів, що крадуть ягоди і т.д.). Але, з іншої сторони, крадіжки цінувались і заохочувались. Біля старого будинку дитячого садка росли яблуні. І от одного ранку я побачив, що хлопчики шкільного віку, збивають з них яблука дрючками. Я почав гримать на них за це. Але жінки, які проходили мимо вулицею, одразу ж і дружно загукали: „Не чіпай! Хай дитина хоч яблуко з’їсть!”

Подібне відношення було і в учителів. Приїхавши з Прачів раніше, я спостерігав у вікно з кабінету, як учні збираються до школи на урочисту лінійку. І раптом побачив картину схожу на ту, що недавно була біля дитячого садка. Тільки яблука збивали тепер в самій школі. Вчителі ж спокійно за цим спостерігали.

Так починалась моя трудова діяльність на посту директора школи.

У вирішенні великої маси проблем, що стояли перед школою, я намагався спочатку копіювати методи роботи свого бувшого директора Філімоненка Бориса Сергійовича. Одні з них приносили успіх (як, наприклад, вміння встановлювати корисні зв’язки), інші ж – не дуже. Потрібні були власні методи, які б відповідали моєму характеру, темпераменту і фаховим навикам. Але я цього ще не знав. Тому, йшов інтенсивний, наполегливий пошук такого універсального методу, який би вирішив всі проблеми одразу. Тільки набагато пізніше я зрозумію, що йшов шляхом алхіміків у пошуку своєрідного „філософського каменя”.

Першочерговим завданням перед колективом я поставив зміну внутрішнього оформлення школи і кабінетів, забезпечення їх меблями, наочністю і технічними засобами навчання, зміцнення дисципліни праці на всіх рівнях. Я свідомо не поставив мети зразу ж зміцнити рівень знань. Це було в тих умовах просто неможливим. Колективу потрібна була якась проста ідея, мета, яка б згуртувала його і вдихнула віру в свої сили. Маючи певні навики (придбані в Прачах з допомогою того ж Філімоненка Б.С.), зв’язки в керівництві району і області я вирішив левову частину цього завдання взяти на себе.

Не маючи в школі гарного спеціаліста по обробці дерева, ми вирішили піти тростянським напрямком в оформленні  приміщень (стенди - з фанери, їх рамки – обпалюються і лакуються). Для реалізації цієї мети я спеціально познайомився з директором Дочинського консервного заводу Гавришем Григорієм Олексійовичем, трохи пізніше – з начальником відділу збуту і постачання Шостаком Петром Петровичем (і саме він забезпечив школу 7-мм фанерою в необмеженій кількості).

Роботи по виготовленню стендів виконував техпрацівник Степанець Олексій Сергійович (робив швидко, але не дуже охайно). І дуже рідко брав участь у цій справі вчитель праці Омельченко Олександр Олексійович (син завуча школи Омельченко Єфросинії Михайлівни).

Для забезпечення ж школи наочністю, меблями та технічними засобами були встановлені міцні зв’язки (в значній мірі з допомогою Лугіна І.Д.) з головним бухгалтером райвно Русинським Павлом Федоровичем, заступниками завоблвно – Глоткою Анатолієм Семеновичем та Бадаєм Григорієм Івановичем. Це дозволило в найкоротший термін (десь біля року) повністю забезпечити школу всім необхідним.

Колектив потроху втягувався в цю роботу: одних я заохочував морально (подяками, винятково уважним відношенням до їх пропозицій, підкресленою увагою до їх проблем. Яскравим прикладом цього може бути Будник В.М. До мого приходу  в неї явно не склались відносини з директорською сім’єю – сама математик, але читала, що прийдеться: біологію, німецьку мову і т.п. Я ж зробив її головним математиком школи. І вона працювала не за страх, а на совість); інших примушував працювати з допомогою жорсткого контролю (для цього була введена обов’язкова форма звітності: кількість двійок в класі, непідготовлених домашніх завдань, кількість учнів, з якими вчитель буде працювати після уроків, кількість учнів, що прийшли без учнівської форми, з нечищеним взуттям, без підшитих білих комірців). На сьогодні це здається страшенною диктатурою, але я завжди намагався заручитись підтримкою подібних заходів хоч частиною колективу учнів та вчителів. Я і зараз вважаю, що подібна форма наведення елементарної дисципліни вкрай необхідна (коли дисципліна і порядок будуть встановлені, тоді можна керувати і демократичними способами). Щоб підтвердити цю думку наведу такий приклад: учень 7-го класу Никоненко Сергій (на прізвисько „Комар”, хоча скоріше нагадував слона) з своїми товаришами кинули школу і кілька днів жили в землянці в лісі (яку вони зробили заздалегідь). Ні батьки, ні вчителі ніхто мені не доповів про це. І тільки коли таке „раювання” учнів затяглось, хтось з учителів обмовився про нього в учительській. Цей епізод відразу був мною використаний для „закручування” гайок на всіх рівнях: серед вчителів – провели відповідне рішення педради, серед учнів – відповідне рішення ради дружини та учкому (на той період учком був створений і я особисто цікавився його засіданнями і рішеннями, робив все необхідне, щоб вони були конкретними і обов’язково виконувалися).

Паралельно матеріальному забезпеченню школи йшла організація заходів по оволодінню технічними засобами. Для цього кожну середу вчителі ввечері збиралися в школі і я з ними вивчав правила записування на магнітофоні (всі кабінети уже мали не менше одного магнітофона, програвача, проектуючого засобу і т.п.), заряджання і використання фільмоскопів, кінопроекторів і т.д.

Взагалі, тиждень був увесь розподілений: понеділок відводився для проведення до уроків загальношкільної лінійки по підведенню підсумків. На ній загони доповідали про свою успішність, роботу тимурівських осередків, робився аналіз чергування учнів по школі, доповідалось про вжиті заходи по боротьбі з порушниками дисципліни і двієшниками (сюди ж викликались іноді і батьки особливо „заслужених” учнів). Я дуже переживав і робив все можливе, щоб такі лінійки не стали пустою формальністю, не привчали дітей до бюрократизму, подвійних стандартів при оцінюванні людей та подій життя. Класним керівникам постійно наголошував, що дана лінійка служить не для покарання всіх підряд, а це своєрідна „вища міра” (і виставляння учня на лінійку „сорому” повинно носити строго виважений характер. Цим зловживати не можна в жодному разі). Але, як і скрізь в реальному житті, знаходились завжди такі класні керівники, які намагались свою копітку роботу з важким учнем замінити страхом перед цією лінійкою.

Ввечері в понеділок, як правило, було заняття політшколи (до цієї справи я відносився дуже серйозно. І це мало для мене значимі наслідки трохи пізніше). На заняттях особлива увага приділялась місцевому матеріалу, проблемам школи, перспективі розвитку матеріальної бази школи та вихованості учнів. Тон в підготовці до занять задавали учителі старшого віку: Будник Є.М., Примак Г.Г., Омельченко Є.М., Будник В.М. Вони пережили важкий післявоєнний період і не на словах, а в реальному житті могли побачити направленість політики партії та уряду.

Вівторок – день виховних годин (на той час перед учительським колективом, для запобігання перетворення цих годин в просту „накачку” учнів за текучі справи, було поставлене завдання: жодної виховної без використання додаткової літератури, діафільму, музичного запису чи зустрічі з ветеранами праці та війни. Показовим є те, що при фронтальній перевірці школи цей факт визвав у інспектора райвно Косенка Сергія Антоновича недовіру і він спеціально відвідав кілька виховних годин і переконався в реальності цього).

П’ятниця – день відкритих дверей школи (день роботи з батьками. Якщо потрібні батьки не йшли в школу, то вчителі йшли до них додому. Це увійшло в таку звичку, що більшість потрібних батьків вирішували краще побути в школі самим, ніж приймати засідання активу загону чи дружини в себе вдома).

В пік оформлення кабінетів (для інтенсифікації цього процесу був оголошений конкурс на краще і швидше їх оформлення. Переможці одержували додаткову профвідпустку, грамоти райвно) вчительки навіть приводили на допомогу своїх чоловіків: Згонник Н.Б., Яковець О.Г., Донченко Г.Т., Омельченко Є.М., Музиченько В.М. і інші. Чоловік Донченко Г.Т. – Петро започаткував навіть новий напрям в оформленні – випалювання малюнків і картин на стендах. І російський кабінет став лідером в цій справі.

В оформленні коридорів вирішили віддати перевагу напрямку: „Ніхто - не забутий, ніщо – не забуте”. Це сприяло кращим контактам між школою та населенням (багато людей несли в школу карточки своїх близьких та рідних, що загинули на фронті, щоб їх розмістили на стенді. На мою долю в цей час випадає особливо велика робота – я повинен був ці фотографії перезняти і виготовити нові (часто більшого розміру, кілька екземплярів).

Крім суто директорської роботи, я веду значну позакласну роботу: фотогурток, фізико-технічний гурток, переобладную фізичний кабінет (я просто не можу не бути маяком в цій справі – інакше мій наказ про переоформлення кабінетів носитиме чисто формальний характер), веду заняття по ліквідації технічної неграмотності вчителів, готую фізичні вікторини та вечори. Я намагаюсь ввести в школі роботу з лідерами і відвергнутими. Методи роботи по даній проблемі вражають і зацікавлюють частину вчителів (наприклад, думка Будник В.М.: „Я знала, що такий-то учень є заводилою в класі, а от про такого-то я й не підозрювала...” Лягати відпочивать мені приходиться далеко за північ. На той час мені здається, що організм в мене винятковий і всілякі балачки про перевантаження – це новомодні видумки ледарів.

Крім усього я беру активну участь у різноманітних фотоконкурсах. І в 1977 році мене нагороджують обласною грамотою за успішне виконання умов конкурсу фотографій по охороні природи. Це була моя перша грамота на посту директора школи (замочували її після партійної конференції в лісі усім складом делегатів).

На час мого приїзду школа не мала власної їдальні – учні на перервах бігали в місцеву „Закусочну” і там обідали (по одну сторону стола батьки пили горілку і пиво, а по другу – їх діти їли). Це було справжнім неподобством. Тому питання про обладнання їдальні в самій школі було поставлено одним із перших. Питання це вирішувалось дуже важко. Головою колгоспу на той час працював Мазурок Іван Андрійович – людина впливова (зв’язки мав не тільки в районі чи області, а й навіть в самому Києві). Методи його керування були явно авторитарними. І кілька моїх критичних зауважень були зразу ж „доброзичливцями” донесені до його вух (пізніше, коли я трохи розібрався з своїм оточенням, в мене з ним встановились досить дружні відносини: я його цінував за організаторські здібності, наполегливість, далекоглядність). Але спочатку він не поспішав мені допомогти у вирішенні господарчих проблем. І, незважаючи на це, їдальня була перенесена в шкільне приміщення (корпус №3). Працювати в ній стала моя дружина – Валентина.

На другій рік моєї роботи мені доручили вже вести школу наукового комунізму серед слухачів середньої ланки керівництва колгоспу. На заняття школи почали їздити інструктори райкому партії. Кожне заняття я намагався унаочнити фотографіями, діафільмами, нестандартною інформацією чи створити проблемну ситуацію. Це відразу ж було оцінено партійними органами. Мені стали доручати виступати на районних семінарах, конференціях. Я ретельно готувався до цих виступів. В основу виступів я поклав принцип: говорити про реальні проблеми і нестандартне їх вирішення, говорити так, щоб було цікаво присутнім. Для цього треба було уявити аудиторію, перед якою повинен виступити, її рівень підготовки, інтереси, поінформованість. Великого значення надавав тривалості виступу – навіть дуже цікавий виступ не може тривати нескінченно (люди стомлюються, втрачається увага, а з нею і інтерес). А досить виступити невдало один раз, як іншого разу в людей уже виникне підсвідомий настрій проти твого іншого виступу. І все це робилося при колосальному загальному навантаженні директора школи.

Щоб краще уявити навантаження директора на той час, я лише перелічу його громадські обов’язки: керівник політшколи, заступник секретаря парторганізації  по ідеології, заступник голови сільської ради, керівник соціально-культурної комісії при виконкомі сільської ради, керівник товариства „Знання”, керівник товариства „Охорона пам’ятників”, керівник батьківського університету. І на всіх постах потрібно було писати якісь плани, брати участь у засіданнях, контролювати виконання цих планів. Завгоспів у восьмирічних школах не було, тому левову частину часу директора забирала господарська діяльність.

Не дивно, що через деякий час мені почало не вистачати часу на контроль за роботою вчителів на уроках. Щоб успішніше вирішити цю проблему, я заказав на заводі „Квадр” потужний (на той час) селекторний пристрій. Але насправді це був апарат для підслуховування. В класах висіли звичайні динаміки, але з мого пульта в кабінеті вони могли миттю стать дуже чутливими мікрофонами. Я міг записати увесь урок вчителя без його відома на магнітофон (з усіма „педагогічними” впливами на учнів). Коли я це продемонстрував кілька разів, в школі запанувала дуже напружена атмосфера: вчитель йшов на урок тільки добре підготовленим і все рівно переживав – „запише чи не запише”. Кожному ввижалися бабіни магнітофона, що тихо крутяться в кабінеті директора. Це була моя фатальна помилка. Вона різко відштовхнула від мене частину колективу, почалися анонімні дописи в різні інстанції (в них уже змішувалось праведне з грішним). Я зрозумів, що переступив якусь межу, до якої слід було наближатись поволі і обережно. В школу зачастили комісії різного рангу. Я доводив свою правоту: вчитель повинен йти на урок тільки добре підготовленим і такому вчителю нічого боятись будь-якого запису. В законодавстві прямих установок на такий випадок не було. Це ускладнювало роботу комісій. Так тривало до того часу, поки один уже сивий її член не сказав мені конфіденційно: „Синок, навіщо ти ускладнюєш життя собі і нам?”  Проаналізувавши ситуацію, я погодився з його словами і зняв апаратуру (сказавши вчителям, що я роблю це не підтиском комісій, а зваживши всі наслідки її  встановлення). Конфлікт було вичерпано. Але він мені допоміг реальніше поглянути на свій педагогічний колектив, переглянути свої погляди на окремих його членів.

Моя діяльність на посту директора школи теж була помічена радянськими і партійними органами. Мене і школу кілька разів нагороджують похвальними підготовку школи до нового навчального року. Так тривало до 1982 року.

В 1982 році моє заняття політшколи відвідала обласна партійна перевірка і залишилась ним задоволена. По її рекомендації на базі нашої політшколи був проведений міжрайонний семінар, який теж одержав високу оцінку представника обкому партії. В школу приїхав кореспондент республіканського журналу „Під прапором ленінізму”. Далі моя доля майже повністю описана різного рангу пресою.